Кажуть, що батько Ісуса був теслею. Та не працював він у майстерні. Все дитинство Ісуса, його батько Йосип пропрацював на відбудові галілейської столиці Сепфоріс. На будівництві він був і теслею і каменярем і різноробочим. Важко працював батько, щоб прогодувати родину, та й не йому одному було важко. Тисячі галілеянців мусили працювати важко.

На будівництві – як на війні. Вранці через ворота заходили тисячі працівників, а упродовж дня з будівництва виносили травмованих, поранених і загиблих. Будівництво у ті часи було дуже важкою і небезпечною справою.

Разом з будівельниками на відбудові працювали десятки цілителів, котрим несли покалічених працівників і вони рятували їх не покладаючи рук. У багатьох таких цілителів працювали учні. Ще зовсім юні хлопчики, котрі працювали і навчались мистецтву цілительства. До одного з таких цілителів Йосип привів і юного Ісуса. Хлопчик був напрочуд розумний, тому відразу сподобався цілителю.

У наступні роки Ісус з батьком разом ходили до Сепфорісу і заробляли на життя. А Ісус, окрім заробітку мав нагоду ще й навчатися у свого учителя. У нього він дізнався про давні релігії Юдеї і Галілеї. Також він пізнав і зовсім нові філософські вчення, такі як гностицизм.

Незважаючи на те, що дехто помилково вважає гностицизм раннім християнством, це не так. Гностицизм виник задовго до Ісуса в Греції. Його філософія виникла з вивчення біології. Засновники гностицизму вважали, що дерево життя, як і звичайне дерево, не має окремого стовбуру. А складається із безлічі гілок, котрі проростають від самої землі, хоч і приховані корою.

Справа в тому, що в біологічному дереві окремі гілки не проростають із стовбура чи з інших гілок, а мають волокна, котрі тягнуться уздовж всього стовбура і сягають коріння. За принципом аналогії, філософи гностицизму сформували ідею, що Дерево Життя є аналогічним. Відповідно, як кожна гілка має окремий зв’язок з коренем, так і кожна людина має певний зв’язок з Богом. Ця гілка, котра в’ється від землі до самої крони, представляє собою гнозис – прямий канал до Бога.

З самого початку навчання Ісус досліджував зрізи дерева, щоб більш глибоко осягнути філософію гностицизму і зрозуміти прихований сенс. І врешті Ісус зробив відкриття, котре стало основою християнства. Але не того християнства, у якому Ісусу поклоняються як Богу, а тому християнству, у якому вірять у те, у що вірив Ісус.

Виявилось, що волокна дерева не проростають з кореня. Тобто проростає лише одне волокно, о решта з’являються в результаті ділення попереднього по всій довжині. Фактично Ісус відкрив явище ділення клітини, але не на самій клітині, а на волокнах, котрі вивчав на зрізах дерева.

Здавалося б, яке відношення до релігії має процес ділення. Але саме цей процес надихнув Ісуса на філософію,  котра і по сьогоднішній день викликає не лише суперечки, а й війни. У процесі присутні два синівських волокна і одне батьківське, але, насправді, ні факту народження синівських, а ні факту смерті батьківського волокна тут немає. Якщо окреме волокно дерева, котре на зрізі виглядає як яйце, з’являється в результаті ділення іншого, то воно не росте від кореня – воно було тут ще до того, як з’явилося.

З цим відкриттям Ісус зрозумів, що немає межі між смертю та народженням. Життя двох синівських волокон не починається з діленням, оскільки обидва ці волокна жили і до цього одним єдиним життям. Так само і життя батьківського волокна не закінчується з діленням, оскільки воно продовжує своє життя в двох різних іпостасях. Кожна іпостась має єдину сутність з батьківським волокном. А це означає, що життя вічне.

Мало того, якщо життя це єдиносутнє продовження попереднього життя, а попереднє життя це продовження життя ще давнішого, то в решті решт, кожна жива істота є продовженням життя тієї найпершої Божої Іскри, котра з’явилась на початку життя. Життя, котре називають Небесним Батьком, котре є одночасно Альфою і Омегою, початком і кінцем.

Учні сказали Ісусові: “Скажи нам, яким буде наш кінець.” Ісус сказав: “Відкрили ви початок, щоб шукати кінець? Бо в місці, де початок, там буде кінець. Блаженний той, хто буде стояти на початку: і він пізнає кінець, і він не вкусить смерті.”

Саме тому людина має осмислити, що вона і є єдиною сутністю з Небесним Батьком, котра є і сином і батьком водночас і пізнати Бога Живого. Ісус знайшов у цій філософії шлях до безсмертя. “Блаженний той, хто був до того, як виник.” – скаже згодом Ісус.

“Коли ви пізнаєте себе, тоді ви будете упізнані і ви дізнаєтеся, що ви – діти Отця живого. Якщо ж ви не пізнаєте себе, тоді ви у бідності і ви – бідність.”

“Стара людина в її дні не забариться запитати малу дитину семи днів про місце життя, і вона буде жити. Бо багато перших будуть останніми, і вони стануть одним.”

“Але як можемо ми стверджувати, що жили ще до народження, якщо ми нічого не пам’ятаємо?” – запитували учні у Ісуса. “Ми не пам’ятаємо нічого із раннього дитинства, але ми не вважаємо, що дитина, котрою ми були, померла.” – відповідав Ісус – “Коли мати розповідала про цю дитину, ми усвідомлювали, що це про нас. Бо людині, на відміну від тварини дано бачити більше ніж бачать очі і усвідомлювати більше, ніж вона пам’ятає.”

Суть християнства, котре заснував Ісус була не у поклонінню Христу, а в усвідомленні кожним своєї місії. Усвідомлення кожним, що він є Христос.

І тварини і рослини теж є продовженням життя Небесного Батька, але їм не дано усвідомити і прийняти свою місію, як і не всім людям дано це усвідомити. Завданням християнина є не лише усвідомити своє місце у всесвіті, а й знайти шлях до Царства Небесного і освітити його усім, хто за ним піде.

Немає на світі зла більшого, аніж віра у зло. Хто впустив у серце своє віру у зло, той заповнить злом і серце і душу. “Добра людина винесе добро зі скарбниць свого серця, а людина зла винесе зло з глибин свого серця. Бо з уст людських злітає те, чим переповнене серце.” Навчає Ісус “Не має у світі нічого окрім Батька Небесного і він джерело усього життя. Хто напився з джерела, той наситився, а хто відвернувся від нього, той у спразі. І немає на світі джерела темряви, бо є лише джерело світла. Хто відкрився для світла, той у світлі, а хто закрився від нього, той у темряві. І немає на світі джерела холоду, бо є лишень джерело тепла. Хто стоїть біля нього, той у теплі, а хто сторониться його, той у холоді.” – навчав Ісус.

“І не має для послідовників моїх місця, де не було б світла, бо той хто несе світло, ніколи не опиниться в пітьмі, а той, хто несе тепло, ніколи не буде в холоді. Ніколи не кажіть, що не робили нічого поганого, якщо не робите нічого доброго. Ніколи не кажіть, що ви робили добро, якщо ви не робите його постійно, бо лише там, де світить світло, там світло, а там де лише блиснуло світло, там пітьма.”

“Якщо хтось скаже, що Царство у небі, тоді птахи небесні випередять вас, якщо воно в морі, тоді риби випередять вас. Але Царство Боже в вас і навколо вас. Вподобте себе сіячу, котрий сіє добро і зрозумієте, що коли навколо вас буде засіяно добро, то і рости буде добро навколо вас. Якщо сіяч посіяв, то він і прополе і пожне. Ніколи не боріться бур’яном там, де ви не сіяли. Бо лише там, де посіяно, там росте бур’ян, а там де не засіяно, там і бур’ян то квітка Божа. Як є на небі час для сонця і є час для зірок, так і на землі має бути місце і для пшениці і для божих квітів.”

Ісус підкреслював те, що поняття зла не є абсолютним. Коли рослина росте серед пшениці, вона приносить шкоду пшениці не тому, що вона лиха, а тому що їй потрібно десь рости. А тому важливим є баланс між світом ваших потреб і світом потреб інших. Квітка, котрою ви милуєтесь у степу і бур’ян, з котрим ви боретесь в полі, можуть бути однією і тією ж рослиною.

Розвиток цієї філософії дав надзвичайні можливості для розуміння багатьох філософських аспектів. Так, наприклад, християни відмовлялися від молитов, вважаючи, що кожен має розмовляти з Батьком, як з батьком, від свого серця, а не від чужого слова. Християни не сприймали правила, котрі мали б зробити усіх однаковими. Канони і пости не були притаманні раннім християнам. Завданням християнства не було приведення усіх до єдиної форми, а об’єднання воєдино різних форм, котрі доповнюють одна одну.

“У людини дві руки і вони різні. Не знає ліва рука того, що робить права, але й половини не зробить правиця без лівої. У людини є дві руки… Відніми в неї одну руку і залишиться пів руки. Хто має вуха нехай почує. Коли ви зробите двох одним, ви станете Сином людським, і, якщо ви скажете горі: “Посунься”, вона переміститься.”

“І немає на дереві двох однакових гілок, але всі вони єдині, так і не можуть бути люди однаковими, але мають бути єдині. І не вір тим, хто каже що ми різні і мостить між нами кордони, бо у кордонів суть хижа. Не знають кордонів мирні стада і позаяк різні тварини знаходять собі місце на одному пасовиську і біля одного водопою. І різні тварини однаково разом захищаються від хижаків. Але хижі звірі живуть за хижим законом і мітять кордони. Вони розділяють пасовиська, розділяють стада і відділяють окремих тварин від стада щоб з’їсти. І це не тому, що вони є зло, а тому що така їх хижа суть. Вони поїдають тих, хто відгороджений від істини.”

Головною ідеєю Ісуса було об’єднання різноманітного на основі єдиного початку (Єдиноначалля). На відміну від ідеї єдності за однаковими ознаками і поглядами, ідея єдності різноманітностей передбачала єднання в єдине ціле релігій різних народів (єднання всіх язичників). Найцікавіше те, що християнство, котре сповідував Ісус було лише релігійною філософією, і релігією у чистому вигляді ніколи не стало. У Єгипті, наприклад, перші християни, незважаючи на те, що сповідували вчення Ісуса, вшановували богів Єгипетської етнічної релігії. Так саме робили кельтські християнські общини, скіфські, грецькі і іудейські.

Багато хто скаже, що вони були язичниками, але це не так. Сучасне іудео-християнство також вшановує іудейських богів. Для прикладу, іудейською “Ель” означає “Бог” тому в пантеоні іудео-християн і досі присутні давньо-іудейські боги (архангели): Бог Міхей (Міха Ель), Бог Хаврія (Хаврі Ель), Бог Рафа (Рафа Ель), Бог Урія (Урі Ель), Бог Селаф (Селафі Ель), Бог Ієгуді (Ієгуді Ель), Бог Варахія (Варахі Ель), Бог Єремія (Еремі Ель). І це прадавні боги іудейського етнічного пантеону, імена котрих повсякчас зустрічаються у молитвах, їх образи прикрашають церкви по сьогодні. Тому, твердження про те, що інші етнічні церкви, котрі створені на основі філософії Ісуса, більше “язичницькі”, ніж іудео-християнство, буде невірним.

” І якщо ви приходите у яку-небудь землю і йдете у селища, якщо вас приймуть, їжте те, що вам виставлять. Тих, що серед них хворі, лікуйте. Позаяк те, що увійде до вуст ваших, не осквернить вас, проте те, що виходить з ваших вуст, це вас осквернить.”

Єдиною відмінністю, котра вирізняє іудео-християнство серед інших етнічно-християнських общин, полягає у тому, що іудео-християни у союзі з владою просто винищили всі інші церкви, проголосивши себе єдиною церквою Ісуса. Одними з перших угрупувань, котре почало фізично винищувати інші, стали послідовники Несторія. “Дай мені, ваша величносте, вільну від єретиків землю – і я дам тобі за те Царство Небесне. Допоможи мені знищити єретиків, і я допоможу тобі знищити персів” – звертався Несторій до імператора. Ця секта розпочала криваву різню між християнами, котра не завершилась і по сьогодні, хоч і сама була пізніше визнана єрессю.

На відміну від іудео-християн, християни вважали деякі відмінності у сприйнятті світу, котрі існували в різних конфесіях, силою а не недоліком. Здатність мислення вважалось благословенням а не прокляттям. На відміну від книжників і фарисеїв, котрі, на думку Ісуса, забрали у людей ключ від знань, канонізувавши Тору, християни розвивали дискусійність поглядів, оскільки головним християнським принципом було прагнення до істини.

Істина була тією завітною цінністю, котру мав захищати кожен християнин. А головна ознака, котра вирізняє істину від фальші, це відкритість. Нікому не дозволено використовувати істину у власних цілях. Не істина має служити людині, а людина служить істині. Бо істина подібна леву, котрий дикий і незалежний. Не заставиш лева тягати плуга чи охороняти будинок, але людина може прийняти лева таким, який він є. І коли людина прийме лева таким, який він є, вона не буде займати його. Людина насолодиться тим, що лев є.

“Блаженний той лев, яким насолодиться людина, і лев стане людиною. І проклятий той чоловік, яким насолодиться лев, і лев стане людиною. Коли ви народжуєте це в собі, те, що ви маєте, врятує вас. Якщо ви не маєте цього в собі, те, чого ви не маєте в собі, вб’є вас.”

“Якщо я місія, то у чому є моя місія?..” – часто запитували його. “Якщо Батько наш є джерело, то стань і ти джерелом там, куди не пробилось світло Батька, і ти не пізнаєш зла і не пізнаєш смерті. Діти Божі як риба, котра живе у воді чистій з джерела Батька. Вона постійно рухається до джерела. Коли вона зупиниться, вода понесе її далі від джерела у води мутні, але вона рухається, щоб залишатися біля джерела. Для риби рух це спокій, а спокій це темрява.”

Тільки ті, хто прагне істини, будуть жити біля її джерелі, а ті хто зупиниться, втратять і те, що мали. Саме на цих принципах Ісус побудував теорію Царства Небесного – суспільства щасливого і відповідального. Адже відчуття щастя, на його думку, було входом у Царство Небесне.

Людське щастя є основою, на якій має стояти будь яке суспільство і Ісус визначив ще одну особливість людської природи, котра підтверджувала його теорію. Людина є щасливою лише тоді, коли вносить вагомий внесок у цей світ:

– Майстер, котрий довго працював над своїм творінням, здатний милуватися результатом своєї праці досить довго і він в цей час відчуває щастя.

– Батьки, у котрих народжується дитина, можуть милуються нею і вони відчувають щастя.

Отже, прагнення до вдосконалення світу і продовження життя є природною потребою людини, задоволення котрої і є щастя. Але Ісус вважав, що людина може мати набагато більше щастя, якщо усвідомить свою сутність. Коли людина усвідомить, що вона була до того, як виникла, що її життя, то вічне життя однієї сутності, то вона побачить світ навколо, котрий було створено і вдосконалено її суттю. Коли вона бачить незайманий краєвид і усвідомлює що це її сутність, вона буде щасливою. Коли вона милується роботою старого майстра, котрий творив тисячі років тому, вона розуміє, що це робота її сутності, і вона щаслива. Коли вона бачить щасливим іншого то, розуміючи, що це її сутність, вона відчує щастя за свого ближнього і увійде в Царство Небесне.

Того часу підійшли до Ісуса учні й мовлять: “Хто найбільший у Небеснім Царстві?” Ісус покликав дитину, поставив її серед них — і каже: “Істинно кажу вам: Якщо ви не навернетеся і не станете, як діти, не ввійдете в Небесне Царство. Хто, отже, стане малим, як ця дитина, той буде найбільший у Небеснім Царстві”

Важливою рисою вчення Ісуса було те, що він навчав дорослих, того, що діти вміють з народження. Мала дитина несвідомо радіє світу, відчуває щастя іншого, як власне. Діти вміють бути щасливими і їм вже належить Царство Небесне. Щодо дорослих, то вони втрачають цю здатність пройшовши через життєві розчарування. Вони втратили віру в те, що відчували з дитинства – віру в себе.

На думку ранніх християн, з відкриттям Ісуса людство перейшло з форми немовляти у форму усвідомленості. Це той момент, коли людина ще є дитиною, але вже формує власну свідомість з того, що навчає її мати. Якби ми в житті опирались лише на власний досвід і пам’ять, то ми б не знали своїх батьків. “Хто ця жінка, котра розповідає мені, що народила мене і виростила?.. Я такого не пам’ятаю…” В цьому періоді усвідомлення має прийти виключно через віру – і це віра в мати і батька.

Таким чином, як дитина у ранньому свідомому віці сприймає істину через віру, так і людство має сприйняти усвідомлення єдиного початку через розуміння, усвідомлення і віру.

ЯКЩО ЗЛО БОРЕТЬСЯ ЗІ ЗЛОМ, ТО ЗЛО ПЕРЕМОЖЕ

Як і у всі часи, серед сучасників Ісуса біло дуже багато поборників зла, котрі здебільшого це зло і творили. Ісус вважав, що боротьба зі злом це справа лише достойних. Перш ніж боротися зі злом, його потрібно розуміти, а першим кроком до розуміння є перемога над злом, котре живе у тобі.

Всім нам відомий його вираз: “Хто без гріха, нехай першим кине камінь”. У цьому простому виразі є досить глибокий філософський підтекст. Як ми можемо розраховувати на перемогу добра, якщо в боротьбі зі злом воно не приймає участі?.. Якщо зло бореться зі злом, то зло переможе.” Якщо людина бачить темряву, то вона темна людина. Бо той, хто несе світло, ніколи не опиниться у пітьмі.

Зло розпалюється з іскорки і поширюється немов лісова пожежа. Жадібність, ненависть, заздрість і страх це чотири стихії, в котрих живе зло.

Немає більшого зла, аніж той, хто зі злом бореться. Адже той хто вірить у Зло, той і несе зло у своєму серці. Щоб відділити зерно від полови, потрібно знати що є зерно, а що полова. А чи знаєте ви, що є добро, щоб розгледіти зло?.. Адже добро це винагорода, котра належить достойним.

“Сіяч не виходить на луг, щоб шукати пшениці бо він там її не сіяв. А прийшовши в поле, де сіяв пшеницю, він знайде її там. Так і людина нехай не очікує добра там, де воно не засіяно”.

Недосконалість людини заважає їй самостійно визначити що є добро, а що є зло. Отже, якщо ти зібрався побороти зло, то насамперед маєш досягти досконалості і являти собою абсолютне добро. На думку Ісуса це досить просто:

“Благословляйте тих, хто проклинає вас. Моліться за тих, хто кривду вам чинить. Якщо хтось вдарить вас по одній щоці, підставте йому і другу. Якщо хтось знімає з вас плащ, хай візьме й сорочку. Коли хтось у вас просить, то дайте йому, а якщо хтось візьме те, що належить вам, не вимагайте повернути. Поводьтеся з іншими так, як ви б хотіли, щоб інші поводилися з вами. Бо якщо ви любите лише тих, хто любить вас, то чи заслуговуєте ви на якусь особливу подяку? Адже навіть грішники люблять тих, хто любить їх самих. І якщо ви чините добро тільки тим, хто добрий до вас, то чи заслуговуєте ви на якусь особливу подяку? Навіть грішники так роблять. І якщо ви даєте в борг тим, від кого сподіваєтесь одержати, то чи заслуговуєте ви на якусь особливу подяку? Навіть грішники дають у борг іншим грішникам, щоб їм згодом повернули те ж саме. Ні, любіть своїх ворогів і робіть добро їм, і в борг давайте, не розраховуючи на повернення. Отоді ви матимете велику винагороду і будете дітьми Всевишнього. Він милостивий до невдячних і злих людей. Будьте ж і ви милосердні, як Отець ваш милосердний». «Не судіть інших, бо судитиме вас Бог так, як ви судите інших. Не звинувачуйте, то й вас не звинуватять. Прощайте іншим, то й вам проститься.”

Саме такою має бути людина, котра може розпізнати зло. Лише такій людині можна вірити, коли вона каже “Я бачу зло і поведу вас боротись з ним”. Якщо людина не живе життям добра, то вона не може бачити зло і закликати інших на боротьбу з ним бо “Якщо сліпий поведе сліпого, то обоє впадуть в яму”.

Тобто, коли деякі з послідовників сприймають таке аскетичне життя, як правило життя, то це не зовсім вірно. Ісус пропонував так жити тим людям, котрі страждали нестримним бажанням боротися зі злом і вести за собою інших. Тобто це, деякою мірою еталон, пояснення того, якою має бути людина, щоб вважати себе втіленням добра у цьому світі і вказувати на зло. Якщо ти не живеш таким життям, це не недолік, це пояснення того, чому ти не можеш бачити що є зло насправді.

Філософія недосконалості є визначальною у вченні Ісуса: “Хто без гріха, нехай першим кине камінь!”, “Ми помічаємо скалку в оці ближнього, а в своєму оці і колоди не бачимо”. Все це повертає нас до питання різниці між “Бур’яном” і “Божою квіткою”. Людям притаманно намагатись прополоти город, на якому вони нічого не сіяли, і тому не розуміють де бур’ян, а де квіти.

Сприйняття власної недосконалості це не просто. Чим більше вдосконалюється людина, тим більше недосконалості у самому собі вона бачить. Риба, як символ християнства обраний не випадково. Риба живе своє життя у постійному русі. Чим ближче риба до джерела, тим більшою є сила потоку, котра зносить її геть. Прагнення досконалості це є прагнення Бога. Людина, котра прагне Бога, шукає недоліки у собі, щоб виправити їх, а людина, котра не прагне Бога, шукає недоліки в інших, щоб виправдовувати свої.

Непротивлення злу є найбільш спірним питанням, котре точиться між конфесіями з самого заснування християнства. В першу чергу християни, наслідуючи Ісуса, визначились з тим, що спротив злу не є дієвим засобом боротьби з ним.

В першу чергу необхідно визначитись з тим, що є “зло”. Ісус вважав, що зла не існує, а те, що ми називаємо злом, це лише відсутність добра. Доки горить вогонь багаття, то ми гріємось біля нього і бачимо у його світлі. Коли ж вогонь згасає, то ми опиняємось в холоді і темряві. Холод і темрява не є “зло”, бо це лише відсутність вогню. Розпали багаття і все відступить. І немає іншого методу боротьби з темрявою, окрім як вогонь. Спробуйте відгородитись від темряви і ви не опинитесь у світлі. Якщо кидати каміння в темряву, вона не відступить і б’ючи її палкою не переможеш. Тільки вогонь добра, заставить відступити зло. Скільки бур’ян не поли, а доки не засієш пшеницю, там знову проростатиме бур’ян.

“Сів торговець пообідати і побачив, як на нього голодними очима дивляться собаки, котрі вештаються біля ринку. Він взяв кістку зі свого столу і кинув собакам. Собаки почали битися за кістку і рвати одна одну, бо вони голодні, а кістка одна.” Купець дав милостиню і занапастив свою душу. Бо немає більшого зла як добро, котре не робиться постійно. Купець кинув собакам кістку і посіяв несправедливість і посіяв зло.

Християнство, котре сповідували послідовники Ісуса мало цікаву особливість. Воно визначало людське щастя у сприянню щастю інших але, на відміну від альтруїзму, котрий сповідував щастя інших ціною власного, християнство визначало, що справжнє щастя людина може відчути лише тоді, коли може зробити щасливими інших. Християнин робив все, для щастя інших і був цим щасливий, але щастя інших у розумінні християнина не у багатстві і в матеріальних цінностях, а у можливості зробити щасливими інших.

В цьому і полягала головна мудрість християнства. Дехто сприймає християн, як альтруїстів, котрі ладні віддати все своєму ближньому, заради того, щоб зробити його щасливішим. Не дарма Ісус казав: “Якщо ви подаєте милостиню, ви заподієте зло вашому духу”. Справа  тому, що милостиня не може зробити людину щасливою, бо убогість душі гірша ніж убогість тіла. Найбільшим скарбом Ісус вважав можливість зробити щасливими інших, котрою християни мають наділити усіх.

Притча, котру розповідають представники ранньохристиянського вчення, розповідає про те, як одного разу Ісус зайшов в лавку до торгівця яблуками і приніс йому кошик з яблуками, попросивши, щоб той роздав ці яблука бідним.

Торговець роздав яблука бідним і ті засипали його вдячністю і найкращими побажаннями. Торговець відчув себе наскільки щасливим що, коли закінчились яблука, добрав із своїх власних яблук і роздав ще. З тих пір, торговця часто бачили, як той виносив і пригощав яблуками бідних.

Ісус міг і сам роздати яблука бідним, але він би не зробив щасливим торговця. Бідні наситились, але щасливим став торговець, котрий вкусив справжнього щастя. Так Ісус показав, як дійсно може змінюватись світ і яким чином християнин може реалізовувати свою місію. “Я — Світло для світу! Хто піде за Мною, той не ходитиме в темряві, але матиме Світло життя”.

Суть відкриття Ісуса, котре стало в подальшому християнством, у тому, що людина, котра усвідомлює свою єдиносутність з Батьком Небесним, починає бачити світ, котрий закритий для ока людини несвідомої. Живучи у світі, в якому життя вічне, людина по іншому бачить прості речі, людина має інші пріоритети і інші цінності. Людина здатна побачити світ очима Бога і побачити справжні цінності. Постійно змінювати цей світ на краще і, взаємодіючи з іншими, збудувати суспільство.

БУНТ

Цього розділу ви не знайдете в жодному християнському писанні, але послідовники Ісуса знали і цей період розвитку віри. Як у кожній справі бувають злети і падіння, так і Ісус пережив падіння у своїй проповідницькій діяльності. Як ми вже згадували, авраамізм за 600 років свого існування ще не став єдиною іудейською релігією. Саме тому в Іудеї було досить багато людей, котрі були відкритими до нового. Ісус пройшов багато общин, в котрих його сприймали дуже добре. Але, коли Ісус з учнями частіше проводили проповіді в більших містах, дедалі частіше звучали докори щодо непотрібності і неістинності його вчення. Потрібно визнати й те що, зі зростанням популярності Ісуса, на його проповідях з’являлось дедалі більше підісланих слухачів, котрі зривали зустрічі. Ісус був до цього не готовий.

Це сьогодні ми сприймаємо Ісуса і його учнів, як групу досвідчених бородатих чоловіків але, насправді, єдиним учнем Ісуса, котрому виповнився двадцять один рік, був Петро.  Саме тому, Петру довелося зрікатись Ісуса в день страти. Як його повнолітній сподвижник, Петро мав би бути засуджений разом з учителем. Решта учнів Ісуса були ще неповнолітніми дітьми.

Тому Ісусу було досить важко відстоювати своє вчення наодинці, несучи відповідальність не лише за себе, а й за своїх учнів. Справи в містах пішли геть погано і учні стали втрачати віру в нього.

Можливо лише уявити, який моральний тиск переживав Ісус у ті часи. “Я привів їх до джерела, але не знайшов їх спраглими” – повторював Ісус. І, чим більш вдало організовувались провокації на його проповідях, котрі організовувались представниками іудейської церкви, тим більш виснаженим і знервованим ставав Ісус.

“Наступного дня, коли вони вийшли з Віфанії, Він зголоднів. І, побачивши здаля смоковницю, вкриту листям, пішов подивитись, чи часом не знайде чогось на ній, та, підійшовши до неї, нічого не знайшов, крім листя, бо ще не була пора смокв. Ісус, заговоривши, сказав їй: Хай ніхто більше не з’їсть з тебе плоду повік! І Його учні те чули. Приходять вони в Єрусалим, і Ісус, увійшовши в Храм, почав виганяти тих, хто продавав і купував у Храмі, і столи міняльників грошей і лавки продавців голубів перекинув. І не дозволяв, щоб хтось проніс через Храм якусь річ. І навчав, кажучи їм: Хіба не написано: Мій дім буде названий домом молитви для всіх народів? А ви зробили з нього вертеп розбійників. Почули це книжники й первосвященники і стали шукати, як би погубити Його, бо боялися Його, тому що весь народ дивувався Його вченню. Коли ж настав вечір, Він вийшов з міста. Вранці, проходячи, вони побачили, що смоковниця всохла до кореня. Тут Петро, згадавши, каже Йому: Равві, дивись: смоковниця, яку Ти прокляв, усохла. Ісус сказав їм у відповідь: Майте віру в Бога. Бо істинно вам кажу: хто скаже цій горі: Зрушся і кинься в море, — і не засумнівається у своєму серці, а повірить, що сказане ним станеться, то буде йому, що б він не сказав.”

Цей текст відноситься саме до цього періоду. Дії Ісуса в цей період не були обдуманими і, швидше, розпачливими. Прокльон дерева, котре зовсім не було винним у тому, що час плодів ще не прийшов, був зайвим і ніяк не вписувався в образ, створений Ісусу загальноприйнятою концепцією християнства, але заколот, котрий він влаштував у храмі, був зовсім не притаманним його характеру.

Справа в тому, що цього разу проповідь Ісуса, знову зривалась підісланими прислужниками церкви. Ісус, котрий вже не міг витримувати цього більше, перевів її у площину корупції і розбещення церкви, котра влаштувала йому гоніння. Ісус говорив не про високі духовні речі, а про звичайну людську жадібність, притаманну книжникам і фарисеям. Цього разу проповідь була сприйнята людьми на площі і, незважаючи на підісланих провокаторів, люди слухали і підтримували. Далі Ісус у супроводі розпаленого його палкими речами натовпу увійшов до храму і продовжив дорікати церкві у її повному розбещенні, називаючи храм “вертепом розбійників”. Ісус став перекидати столи мінял, а його палкі прихильники, натхненні прикладом, вчинили звичайний погром.

За законами Римської імперії це розцінювалось, як заколот. Ісус був оголошений в розшук. В цей момент із лідера релігійного руху Ісус перейшов в статус розшукуваного злочинця-бунтівника. Фактично, це був кінець усього вчення, оскільки неможливо було розраховувати на будь-який розвиток, а самому Ісусу, загрожувало покарання, котрим в Римській Імперії карали тільки бунтівників, публічне розп’яття.

Настільки відомо з ранньо-християнських джерел, Ісус здався сам і був засуджений. Незважаючи на всі події, котрі описані в різних варіантах Євангеліє, Ісуса було страчено.

В останні дні Ісус не був схожим на того Ісуса, котрого учні знали з самого початку. З людини вкрай аскетичної і миролюбної він перетворювався на бунтівника і на те була своя причина…

Ніхто не згадував ні в канонічних Євангеліє ні в інших, про взаємовідносини Ісуса з владою. Картина для нас виглядає так, ніби то Ісус проповідував добро і смирення і влада його ніколи не помічала аж до погрому в храмі, але це не відповідає дійсності.  Кардинальна зміна у поведінці Ісуса була пов’язана саме з попередженнями влади, котре було передано не йому, а його матері Марії. Не дарма Ісус скаже – “Найбільші вороги людини, це його домашні”. Через мати Ісусу передали послання, згідно з яким Ісус мав припинити свої бунтівні проповіді, або ж опинитися за гратами.

Перед походом в Єрусалим Ісус мав суперечки з матір’ю, котра наполягала на припиненні Ісусом його проповідницької діяльності. Марія наполягала на тому, що пора Ісусу братися за розум і не накликати біду на свою голову. Ісус як навчений цілитель міг жити дуже забезпечено але, замість цього обрав аскетичне життя проповідника. Мати довго мирилась із цим захопленням сина, але тепер він перетинає межу і стане ворогом держави, якщо вчасно не зупиниться. Ісус з Марією добряче посварилися через це, але не це стало головною причиною агресивної поведінки Ісуса.

Ця історія дала йому усвідомити, що поняття “Зло” котре до цього сприймалось ним як природна стихія, насправді виявилось явищем рукотворним, котре має своїх земних покровителів. Ці покровителі сіють зло і захищають його від всякого прояву добра.

Ісус ніколи не виступав проти державної влади, але його проповіді виявились бунтарськими, оскільки вони порушують основи, на яких стоїть влада.

Жадібність, заздрість, ненависть і страх це чотири стихії, в котрих живе зло. Саме у цій позиції християнства влада вбачала бунтарство, оскільки саме ці чотири стихії є основою, на якій стоїть влада.

Жадібність – це перша стихія. У давнину люди вирощували хліб, розводили ягнят та кіз і мали їх з надлишком. Якщо був надлишок, ним легко ділились з тими у кого його не було. Бог давав людям надлишок і вони роздавали його тим, хто цього потребує…

Але хтось сказав не роздавати, а продавати надлишок за гроші і накопичувати надлишки у своїх гаманцях. Але у тих, в кого не має хлібу, немає і грошей. То ж той, хто сказав не роздавати, сказав бідним служити йому за гроші а за службу видав гроші, щоб купити залишки у тих, хто їх раніше роздавав. Коли господар продав надлишки, то мусив віддати десятину тому, хто сказав продавати.

Господар як віддавав надлишки тим, хто їх потребує, так і віддає. Але тепер і люди, в котрі купують, мусять служити тому, хто наказав продавати, і господар, котрий віддав, мусить йому платити десятину.

Заздрість – це друга стихія. Люди, котрі служать за гроші, отримують менше ніж господар, котрий продає знадлишки і знають про це. Тепер їх роздирає заздрість і вони самі вимагають, щоб той, хто наказав продавати, взяв з нього більше податку. Адже ті, хто більше має, мають більше платити. І от господар віддає вже дві десятини зі свого заробітку.

Ненависть – це третя стихія.  Навіть коли з господаря беруть дві десятини, він не є рівним іншим людям, котрі служать за гроші. Люди ненавидять його. Хто жбурне камінь в його город, а хтось скаже погане слово в його бік. І от вже той, хто наказав продавати, починає брати третю десятину за охорону господаря від інших людей, котрі стали його ненавидіти.

Страх – це четверта стихія. Так і живуть люди. Господар як віддавав свої залишки людям, так і віддає, але тепер він віддає три десятини тому, хто наказав продавати. Люди як отримували надлишки господаря, так і отримують, але тепер вони служать за це тому, хто наказав продавати. І змінити цього ніхто не хоче бо всіх тримає страх. Господар боїться, що як він не продасть, то не заплатить і його перестануть охороняти і люди, котрі заздрять і ненавидять, заподіють йому лихо. А люди бояться що, як не будуть служити тому, хто наказав продавати, то не отримають гроші, без яких господар не дасть свої залишки.

На цьому тримається той, хто наказав продавати. Він сіє зло і пожинає з нього плоди. Він має владу і не може не сіяти зло, бо така природа влади.

А Ісус каже господарю “Не продавай! Роздай свої залишки людям, котрі цього потребують!” Це і є повстання проти того, хто наказав продавати. Це повстання проти влади. Бо, як господар роздасть свої залишки нужденним, він не візьме за це гроші, на яких портрет того, хто наказав продавати, і не має віддавати з них жодної десятини. Люди ж перестануть ненавидіти його і заздрити, тому що він не має нічого лишнього. І людям не потрібно служити тому, хто наказав продавати, бо за гроші, який той платить не купиш того, що господар і так роздає.

І люди подякують Богу, за те що дав господарю з надлишком, бо той поділився з ними. І господар подякує Богу за те що отримав із надлишком і мав змогу поділитись з людьми. І ніхто не подякує тому, хто наказав продавати, бо йому нічого дати ні Богу ні людям…

Ісус не був схожий на інших бунтівників, котрі жбурляли камінням і лаяли владу і нічого не могли зробити. Ісус навпаки, роблячи одне лише добро, націлив ножа в саме серце влади. Той хто наказав продавати виявив свого ворога в Ісусі, котрий навчав як створити суспільство.

Ісус зрозумів, що той, хто наказав продавати ніколи не залишить у спокої його віру. Ідея Царства Небесного полягала в тому, щоб збудувати суспільство, котре обходиться без влади. Суспільство, у котрому господар завжди роздасть свої надлишки нужденним, а ті завжди допоможуть йому, коли потрібна допомога. Суспільство, котрим не керує страх, ненависть, жадібність і заздрість.

Через Марію Ісуса попередили, що він мусить зріктися своєї віри. А якщо ні, то його чекає безславний кінець. Зректися віри – це не про Ісуса. Але й тиха смерть його не влаштовувала. Тому Ісус умисно влаштував погром у храмі. Він вирішив залишити цей світ голосно, щоб не дати приводу для радості тому, хто наказав продавати…

Одним словом, Ісус, усвідомлено чи ні, але створив не лише релігію, а й нову філософію, котра передбачала суспільний устрій як альтернативу державному. Це не анархія і не кратія це повністю новий устрій, котрий не передбачав влади, але передбачав порядок.

Він залишив віру своїм учням. Вони мали нести її у всі кутки землі, аж поки їх віра не збудує Царство Небесне. Аж доки не восторжествує суспільство над владою, і добро над злом. І тоді народиться світ, в якому немає війни і несправедливості, в якому всі рівні і люблять один одного як братів, хоч як би фантастично це не звучало.

Риторичне питання про непротивлення злу, котре підняв свого часу Ісус, у християн мало своє вирішення. Християни поділили світ людей на дві умовних частини. Залежні і незалежні. Справа в тому, що влада викликає таку ж залежність як азартні ігри.

Як азартний гравець програє все, що має, в надії що колись отримає шматок багатства, так і є люди, котрі віддають свою свободу, в надії на те, що колись отримають шматок влади. Вони терплять приниження і знущання гріючись думкою про те, що з часом це дасть їм право принижувати і знущатись над іншими.

Такі люди не радіють звільненню а, навпаки, проклинають того хто їх звільнив. Вони терпіли приниження і знущання надто довго. Їм залишалось ще трішечки, щоб отримати право самим знущатися і принижувати інших.  Коли їх звільняєш, вони не дякують за те, що ти припинив їх страждання, а ненавидять за те, що ти відняв в них можливість причиняти страждання іншим.

Такі методи використовувались у муштруванні армій ще в ті часи. Новобранців принижували, били і знущались різними методами, пояснюючи, що ще трішечки і вони будуть мати право познущатись над іншими новобранцями. Ця метода називається сьогодні “дідовщиною” і вона культивується в багатьох арміях світу, оскільки викликає психологічну залежність від підрозділу, в якому над людиною знущались.

Бідність і приниження від влади викликає подібну залежність і в інших сферах життя. Частина звільнених рабів завжди поверталась до господаря, оскільки вони бояться свободи і відповідальності, а частина, звільнившись від рабства, страждала хворобливим бажанням поневолити інших і знущатися так, як знущались свого часу над ними. Такі люди не увійдуть в Царство Небесне.

Якщо для людини незалежної усвідомлення божественної суті це благо, то для людини залежної це катастрофа. Уявіть собі, що людина одержима владою, з нав’язаними комплексами неповноцінності і сповнена ненависті до оточуючих, уявить себе єдиносутнім проявом Бога. Ми вживаємо вираз “уявить” а не “усвідомить” тому, що усвідомлення передбачає не лише можливості, котрі відкриваються перед людиною, а й відповідальність. Люди залежні не здатні на відповідальність, оскільки вони вже невиліковно хворі і не визнають своєї хвороби. Саме тому, вчення Ісуса не для них, а лише для людей незалежних. Таким людям не варто віддавати сорочку і підставляти другу щоку. Такі люди вважають добро проявом слабкості  і це в них розпалює відчуття влади, до якої їх так тягне їх хвороба. І таких людей, на думку християн, не можна називати ближніми. Вони геть і близько не стоять від входу в Царство і духовно не мають жодної близькості з християнами.

Як відомо, Мойсей, звільнивши євреїв з рабства, сорок років водив їх по пустелі, очікуючи поки вимре покоління залежних. Християни вважали, що не обово’язково чекати так довго. Адже Мойсей не проголошував себе царем і не будував жодних державницьких структур. Він дав людям закон і зробив вільними. Але Закон Мойсея був для бувших рабів і написаний зрозумілою для рабів мовою.

Принцип “не вбий, не вкради” передбачав покарання Богом людини, як раба, за порушення цього закону. Тим більше, принцип “Око за око” не вписувався в християнські принципи вчення Ісуса і неодноразово критикувався ним самим.

Справа в тому, що система моральних цінностей християн була більш відповідальною. Свобода передбачає відповідальність в першу чергу. В іудейській системі людина, котра не порушує заповідей, ні за що не відповідає, але вона робить це не свідомо. В той же час, людина вільна і єдиносутна Богу має приймати власні рішення, а не керуватись заборонами. Християнин несе відповідальність за навколишній світ і всі його вчинки мають йти від свідомості а не від страху.

На відміну від Закону Мойсея християни мали власні принципи. За християнським вченням, Ісус, відкрив нам дванадцять стовпів-постулатів духовності, на яких тримається Царство Небесне: три любові (до дітей, до батьків, до дружини), три поваги (до щастя, до волі, до життя), три вірності (вірність роду, вірність другу, вірність слову) і три вдячності (Вдячність Богу, вдячність землі і вдячність праці).

В даній концепції ці принципи показуються не як заповіт, а як постулати. Релігія не вказує людям що саме вони мають робити, але при цьому вказує на те, що це основні принципи, на яких тримається світ. Людина не має боятися покарання, а має усвідомлювати і поступати так не від страху, а з власної волі, опираючись на власне рішення.

Взагалі потрібно розуміти, що Ісус не залишив після себе повної концепції, розробленої до дрібниць. Багато аспектів залишились відкритими для вирішення його послідовниками. Але Ісус вказав на те, що християнська ідея не відміняє напрацювань інших релігій а, навпаки, доповнює їх і доповнюється сама.

Таким чином християнська ідея доповнилась таки важливим поняттям, як совість. Совість це зв’язок людини з її божественною суттю. Християнський шлях це шлях до повного усвідомлення наскільки, що людина стає єдиною зі своєю божественною суттю. Але шлях цей не простий і його зможе пройти не кожен. При цьому людина має прагнути цього воз’єднання і намагатись поступати так, як поступила б її божественна сутність. Совість допомагає підтримувати зв’зок з цією сутністю ще до того, як прийде повне усвідомлення.

При цьому, звернімо увагу на те, що в постулатах немає аналогу “не вкради” і “не любодій”, а є “повага до щастя”, а “не убий” має форму “повага до життя”. Поняття мають більш глибоке значення, аніж в Законі Мойсея. По-перше: життя, щастя і воля визначаються головними цінностями, поважати які потрібно завжди; по-друге: виноситься на перший план не дія, а цілі і причини. Вбивство ворога заради порятунку життів не є неповагою до життя, так саме як і полювання заради їжі. Але вбивство заради розваги, влади чи користі це явна неповага до життя. Так само, як і любодійство має розглядатися в рамках поваги до людського щастя. Християнське вчення, на відміну від іудео-християнського не має чітких інструкцій, а розраховано на людей вільних, думаючих і відповідальних.

Багато хто скаже, що це не релігія, а більше політична ідеологія. Але, насправді, це і є релігія, котра включає систему поглядів на всесвіт і своє місце в ньому. Але мушу погодитись, що це не церква, бо церква передбачає наявність ритуалів. Але справжнє християнство не надає ритуалам жодного значення. Давайте пригадаємо скільки разів Ісус зі своїми учнями проводив службу в храмі, чи скільки дітей вони хрестили. А може він проводив обряди вінчання чи відспівував померлих?.. Цього немає в жодних записах. Ісус займався цілительством, оскільки це була його професія, і проповідував.

Ісус не створював церкву. Він не будував храми і не проводив ритуалів. Він приніс в світ вчення, коре допомагає людям усвідомити свою сутність і звільнитися від пут власної несвідомості. Він вказав шлях до Царства Небесного. Тому його послідовники мають нести в світ його вчення, а не будувати храми і сповідувати грішників. Вони мають рухати вперед його ідею, а не поклонятися його кумиру.

“Не кожен, хто каже до Мене: Господи, Господи! увійде в Царство Небесне, але той, хто виконує волю Мого Отця, що на небі.

Багато-хто скажуть Мені того дня: Господи, Господи, хіба ми не Ім’ям Твоїм пророкували, хіба не Ім’ям Твоїм демонів ми виганяли, або не Ім’ям Твоїм чуда великі творили?

І їм оголошу Я тоді: Я ніколи не знав вас… Відійдіть від Мене, хто чинить беззаконня! “

Саме це стало причиною того, що на ранній стадії все більше іудеїв стало звертати увагу на вчення Ісуса. Окупована іудея вимагала ідеї, котра приведе її до свободи, а не утримуватиме в рабстві. Християни стали незалежними від вчення фарисеїв і дедалі більше поверталися до принципів давньої віри, котра збуджувала в них жагу до свободи.

Немає фактів, котрі б вказували на пряму участь християнських лідерів, але саме в місцях найбільшого поширення християнства вибухнуло перше повстання іудеїв проти Риму.

Греки в Цезареї поставили язичницькі жертівники перед синагогою, що викликало сильне обурення серед євреїв. Коли місцева влада, під контролем римського прокураторі Гесія Флора, не вжила заходів, євреї звернулися до нього з проханням захистити їхні права.

Гесій Флор не тільки не вжив заходів, але й сам спровокував конфлікт, розграбувавши єрусалимський храм та вивізши звідти значну кількість срібла. Все це проходило під мовчазним супроводом священників, котрі не могли нічого сказати римлянам.

Тут і спливли події тридцятирічної давнини, коли людина на ім’я Ісус попереджала, що священний храм перетворюється в осередок розбійників і її засудили за це до страти.

Церква, котра довгі роки стримувала іудеїв від повстання, сама опинилась в беззахисному стані і іудеї, серед яких було багато християн, підняли постання. Важливо зазначити, що ранні християни були на той час частиною іудейської громади, і їхня ідентичність ще не була чітко відділена від іудейства. Однак є кілька ключових аспектів, які варто розглянути: ранні християни були переважно євреями, які сприймали вчення Ісуса. Вони продовжували дотримуватися багатьох єврейських традицій і звичаїв. Більшість ранніх християн проживали в Єрусалимі та інших частинах Іудеї, де розпочалося повстання.

Важливо розуміти різницю між євреями – християнами, котрі були християнами, залишаючи повагу до іудейських традицій і іудео-християнами, котрі були іудеями, що вірили в Ісуса, як в Месію. Іудеї, котрі вірили в Ісуса, як в Месію, залишались сектою іудаїзму в той час, як євреї – християни вже змінили свої погляди відповідно до вчення Ісуса, хоч і продовжували поважати іудейські традиції.

Таким чином з 66 по 73 рік і євреї-християни і іудео-християни були активними учасниками повстання, а після розгрому повстанців їх рештки були розкидані по світу.

Саме цей період став періодом розмаїття християнських рухів. Як євреї-християни, будучи християнами, поважали іудейські традиції, так і їх нащадки, котрі за сотні років змішались з іншими народами і прийняли їх ідентичність, стали поважати традиції і звичаї своїх народів, залишаючись при цьому християнами. Але іудео-християни так і залишались іудеями, котрі вірять в Ісуса, як в Месію.

Християнство жодним чином не суперечило жодній з етнічних традиційних релігій, в середовищі яких воно існувало. Саме ця особливість викликала вибух розмаїття християнських церков, котрі розвивались в різних етнічних середовищах і приймали їх традиції. В той же час іудео-християни так і залишались іудеями, не сприймаючи чужих традицій. В той час, коли християнство розчинялось в культурі інших народів, стаючи частиною їх віри, іудео-християни залишалися вірними власним іудейським традиціям.

Автор: Петро Гордійчук